Чому якісна освіта зараз не менш важлива, ніж потужна армія

Нещодавно я мав зустріч із студентами факультету фінансів Київського національного економічного університету (КНЕУ), мабуть, найпрестижнішої кузні кадрів для банківського сектору України. Розмова була цікавою — майбутні фінансисти ставили багато питань. І що приємно, не про зарплати банківських працівників, а про стратегію розвитку фінансових установ під час великої війни та новації у сфері комплаєнсу. Принагідно відкрив студентам свої рецепти успіху в побудові кар'єри — було приємно згадати молоді роки. Згодом довідався, що цього року за спеціальністю «Банківська справа» у КНЕУ випускається одна група. Ще не так недавно випускалось 15 груп на рік.

При цьому в банківській системі зараз величезний брак фахових кадрів — про це говорять зараз на більшості заходів за участю банкірів. Найбільш гостро Ощад відчуває труднощі при пошуку кваліфікованих фахівців у таких напрямах, як фронт-офіс (відділення), ризики, комплаєнс, фінансовий моніторинг, юриспруденція, реструктуризація заборгованості, бек-офіс. Ринок фахівців за цими напрямами був досить обмеженим і раніше, наразі ж питання дефіциту кадрів ще більш загострилось.

Причин скорочення кількості випускників банківського спрямування декілька. Звісно, далася взнаки суттєва втрата престижності професії банкіра після «банкопаду» 2015 року. Але головна причина браку студентів у цьому та багатьох інших вишах — загальна демографічна ситуація в нашій країні, яка з кожним роком стає дедалі критичнішою. Для ілюстрації: у 2008 році Україна мала 630 тисяч випускників шкіл, а у 2023 на підконтрольній території їх було лише 360 тисяч. Особливо боляче по кількості молодих людей, які вступають до вишів, вдарила масова еміграція після повномасштабного вторгнення. І ця тенденція з часом тільки погіршується.

Зазвичай ці цифри наводяться під час дискусій щодо того, яким чином українська вища освіта має змінитись, щоб відповідати вимогам часу. Йдеться про те, щоб зменшити кількість вишів — залишити найпрестижніші університети, а решту закрити. За даними Міносвіти в Україні зараз 314 закладів вищої освіти, не рахуючи вищих військових закладів, установ післядипломної освіти, коледжів тощо. З цього ж джерела можна дізнатись, що якщо у 2008 році на один український університет припадало в середньому 6 700 студентів, то минулоріч майже вдвічі менше — 3 500 студентів.

Звісно, нашим університетам потрібні зміни. Проте впоратись із викликами часу самостійно вони не зможуть. Ми маємо не лише робити так, щоб окремі кращі виші отримали більше державного фінансування й могли ефективніше навчати нашу молодь. Важливо й те, щоб уся наша система освіти могла гідно конкурувати з системами освіти інших країн, де зараз вимушено опинилось багато молодих українців. А якщо оптимістично подивитись уперед — могла б конкурувати з іншими країнами не лише за освіту наших співгромадян, а й за залучення студентів з усього світу.

Що означає програш чи виграш наших освітян у конкурентній боротьбі за студентів з освітянами інших країн? Якщо йдеться по українських абітурієнтів, це шанс утримати або повернути молодь в Україну. Вважаю, що це питання величезної ваги — зіставне з завданням захистити нашу країну від зазіхань ворога. Багато говорять про те, що цю війну ми не маємо залишити у спадок майбутнім поколінням. Але з іншого боку, якщо цих поколінь не буде і вони «розчиняться» на безмежних просторах інших країн, тоді для чого це все? Наразі тренд дуже загрозливий. Деякі дослідження свідчать: якщо на початку 2023 року 80% емігрантів планували повертатись на батьківщину, то на цей час таких лише третина.

Демографічна криза не залишає сумнівів — Україні потрібна додаткова робоча сила. Нині експерти вважають, що нашій державі в горизонті наступних п’яти років потрібне залучення щонайменше 4,5 мільйона додаткових працівників. Якими ми б хотіли бачити цих «нових» українців? Певно, не лише людьми фізичної праці, а й «синіми» та «білими» комірцями, здатними рухати українську економіку на міжнародні ринки та перемагати в конкурентній боротьбі. Чи приїде багато таких спеціалістів до нас самі по собі? Навряд. Гарний шанс — залучити їх на етапі «котловану» — студентами наших вишів. Це дасть шанс, що перспективна молодь по закінченню українських університетів обере нашу країну своєю новою батьківщиною — таких прикладів чимало. А для цього потрібна якісна вища освіта.

Як покращити якість української освіти? Я спробую побудувати свої поради з цього приводу по аналогії з банківським сектором.

По-перше, слід забезпечити рівні можливості учасників ринку. Встановити справедливі правила гри, які стимулюватимуть ініціативу, підприємливість та винагороджувати за досягнення.

По-друге, університетам, як і банкам, потрібне якісне корпоративне управління. Моя alma mater — Київський національний авіаційний університет — наразі демонструє цікавий кейс, на який, я знаю, спрямовано погляди багатьох колег. Наглядова рада (не міністерство або трудовий колектив) обрала нового керівника навчального закладу — ним уперше за всю історію українських технічних університетів стала жінка Ксенія Семенова. Дуже вболіваю за майбутнє цього вишу. Його успіх доведе, що якісне корпоративне управління в українській освіті є важливим чинником.

Третя порада лежить на поверхні. Європейський Союз, куди ми рухаємось, має чіткі правила для системи вищої освіти. Ми повинні їх поступово впроваджувати. Так само ми робимо в банківському секторі, крок за кроком наближаючи наші регуляції до відповідних норм європейського банківської спільноти.

Як я писав вище, для реалізації такого масштабного завдання — підвищення конкурентоздатності української освіти — зусиль лише університетів навіть за сприяння держави замало. Так само як для перемоги над ворогом на фронті потрібна допомога всього суспільства, так і українські виші потребують сприяння всіх небайдужих. Такими небайдужими в першу чергу мають стати представники українського бізнесу. Існує чимало прикладів успішного співробітництва компаній з університетами — розвиває подібні проєкти й Ощадбанк. Такої співпраці має бути якомога більше, адже це дуже важливо для майбутнього нашої держави.