Про невдачі
Відомі одеські ресторатори у межах FuckUp Nights Resto розповіли про свої складні відносини з інвесторами та спроби відкрити ресторан у Франції.
Партнери бувають різними
Можливо, це карма, але всі наші спроби знайти надійних партнерів були марними. Один мій друг завжди казав: «Перш ніж одружитися, думай, як будеш розлучатися!» І це мудро. Але коли самі інвестори пропонують підтримку, ти бачиш світ у рожевих барвах і не думаєш про майбутнє.
На перший ресторан ми заробили майже самі. Ми їздили Україною з тренінгами, отримували гроші і познайомилися з нашим першим партнером. У жінки не було коштів, але вона запевнила, що все фінансуватиме. Трохи згодом, щоправда, а тепер ми маємо дати їй $10 тис.
Ми вірили обіцянкам, аж поки не порахували, що уже вклали у цей проект $50 тис. Я сказав, що треба закінчувати із таким партнерством. Зрештою нам довелося шукати кошти деінде, але тепер усе гаразд: ресторан Maman чудово працює.
Інша історія – про ресторан Rokka. Ми почали готувати японські страви та стейки. Це був шикарний ресторан: ми розробляли меню, продумували інтер’єр... І от одна пані умовила нас стати партнерами. За два місяці ми вже заробляли $50 тис., а ще через декілька місяців вона вирішила, що ми їй, взагалі-то, не потрібні: ресторан уже ж розкручений і прибутковий.
Ми вирішили, що краще без партнерів. Бо інколи трапляється ось таке банальне махлярство. Але навіть якщо твої партнери порядні люди, є певні нюанси. Для розуміння: будь-який інвестор після відкриття ресторану стає трохи ресторатором, і починаються управлінські конфлікти. Виникають запитання, чому я купую келих за 8 євро, а не на розпродажі «усе по 10 грн». І коли таких «чому» 150 на день, це втомлює.
А ще у кожного інвестора є дружина, коханка, діти, друзі дітей... І всі мають власну «цінну» думку про бізнес. Врешті нам закидають щось на кшталт «Моїм друзям дорого ходити у ресторан. А це все-таки ресторан мого батька, продаваймо замість ваших стейків бургери по 40 грн». І ти усвідомлюєш, що боротися немає сенсу.
Не беріть партнерів – розвивайтеся повільно, але самостійно! Краще позичте грошей.
Відмінності менталітету
Якось один наш друг запропонував нам відкрити у Франції два заклади. Ми приїхали, походили по місцевих ресторанах: усе добре, люди гуляють, ресторани заповнені вщент. Погодилися. Як завжди, зробили інтер’єр, почали шукати персонал.
І ось тут почались труднощі. Ми найняли дуже дорогого шеф-кухаря за рекомендацією, а він навіть не умів зготувати яйце пашот! Я мав показати йому, як це зробити. Ще одна проблема: середньостатистичному працівникові у Франції не потрібно надриватися, бо він завжди може розраховувати на допомогу від держави. І якщо я запропоную офіціанту вийти за додаткову оплату понаднормово, він відмовиться. Чому? Усе просто: поки він отримує мінімалку, він має право на пільги. Його діти ходять до школи безкоштовно, зошити-ручки отримують безкоштовно, якщо хочуть займатися спортом – будь ласка! Але якщо він отримає не 1200, а хоча б 1300 євро – годі, жодних пільг. Тому вони не прагнуть досягти чогось більшого, їм і так комфортно.
Відмінності у менталітеті – основна причина того, чому нам було некомфортно працювати. Наприклад, у залі перегоріла лампочка, і я прошу її замінити. А директор «тішить» мене, що він про все подбав: написав заявку, і через два дні нам її замінять. І коли Таня вкрутила її сама, він страшенно нервував, бо, мовляв, вона не має на це права.
Ми зрозуміли: якщо хочемо, щоб ресторан став прибутковим, у ньому потрібно жити. Ми не планували переїжджати до Франції назавжди, тому відмовилися від цієї ідеї.
Якщо чесно, то у будь-якого успішного ресторатора, крім успішних проектів, є такий маленький цвинтар ресторанів. У всіх час від часу трапляються факапи. Але ми вважаємо, що це спосіб стати сильнішим і йти далі!
Про невдачі
АТ "Ощадбанк"